Чарівні слова
Дякувати означає “висловлювати, виражати подяку, бути вдячним за щось”;
бути вдячним — це відчувати “вдячність до кого-, чого-небудь; виражати
вдячність”. За народною мораллю, невдячність сприймалась як невихованість,
черствість і завжди осуджувалась, недарма існує стійкий вираз “чорна
невдячність”, який означає: “зло замість вдячності за зроблене добро”.
Вважається, що дякування — одна з тих дій в житті людини, яку можна
виконати лише за допомогою мови, спеціально витворених для цього висловів.
В українській мові найбільш уживаними, стилістично
нейтральними висловами подяки є: дякую і спасибі, які можуть мати при собі слова,
що посилюють вираження вдячності: дуже, сердечне, щиро, красно сердечно, щиро
та ін. “Сердечне спасибі Вам, брате-товаришу, за Ваш прихильний лист”
(П. Грабовський), “Дуже Вам дякую за Ваш любенький
лист”(О. Кобилянська).
Вислів дякую (є особливою формою дієслова дякувати)
вживається у багатьох слов'янських мовах: білоруській, польській, чеській,
словацькій та ін. За даними етимологічного словника, це слово запозичилось з
німецької через польську (у закарпатські говори, можливо, через словацьку), у російській
не вживається. Первісне значення пов'язується зі словом “думка” у розумінні:
“Ви мені зробили добро, я думаю, я пам'ятаю про це”. Підкреслення вияву
вдячності досягається за допомогою загальноприйнятих слів: щиросердно,
сердечно, красно та ін.
Вислів спасибі більше поширений у Східній Україні.
Первісне значення “спаси біг” стерлось у свідомості тих, хто розмовляє, про що
і свідчить редуковано-зрощена форма. У мовленні спасибі часто поєднується з
прикметниками щире, велике, сердечне.
Слід зазначити, що народним етикетом передбачаються
репліки-відповіді на подяку, їх вибір залежить від того, за що дякується: коли
за їстівне, тоді відповідається на здоров'я або їжте на здоров'я, коли за якусь
річ із одягу — то зноси(іть) здоров (-а, -і), однак здебільшого поширена
відповідь на подяку — прошу і будь ласка.
В умовах піднесеної тональності спілкування, в
офіційних ситуаціях слова подяки можуть уживатися із дієслівною формою
дозвольте: дозвольте подякувати вам за... Таке ж стилістичне забарвлення мають
й інші конструкції. Наприклад: “Прийміть мою найсердечнішу подяку за Ваше щире
співчуття” (М. Коцюбинський). “Щира дяка Вам від нас обох за надіслані
книжки” (Леся Українка). У висловах подяки особливо яскраво виявляється
функція ввічливості, і тому їх використання належить до обов'язкових етикетних
настанов.
Вибачитися — “просити вибачення, усвідомлюючи
свою провину”, вибачити ж — “виявляти поблажливість, прощати провину”.
Отже, ситуація вибачення — передусім усвідомлення своєї вини і намагання
її спокутувати за допомогою спеціальних висловів. Вибачення завжди
супроводжується проханням, навіть якщо виражене лише інтонаційно, без слів.
“Вибачте, прохаю, за пізню відповідь на Ваш любий лист” (М.
Коцюбинський). В українській мові існують стереотипні вирази вибачення,
вибір їх залежить від “величини”, “розміру” вини, проступка, за які просять
вибачити.
Найбільш уживаним і стилістично нейтральним є вибачте
(вибач, вибачай, вибачайте), використовуване в ситуації невеликої провини:
“Вибачайте, брате любий, що турбую Вас своїми проханками...”
(П. Грабовський). “Вибачайте, що я так гостро сказав” (О. Досвітній).
Інколи вислів вибачайте (вибач) вживається як увічливе заперечення, вияв
незгоди: “Вибачайте... кричіте собі, я слухать не буду. Та й до себе не
покличу” (Т. Шевченко).
Підкреслено ввічливою вибачальною формулою є вибачте
ласкаво. При вживанні неприємних або непристойних та подібних їм слів
вживається вираз вибачайте (вибач) на цьому (на цім) слові: “Та ж ви не повія
яка, вибачайте на слові, адже вам не пусте в голові, не розпуста”
(М. Коцюбинський). У народі при подібних ситуаціях ще вживаються сказав
би, та піч в хаті, най сі преч каже, шануючи вас, не приміряючи та ін. У
художній літературі і в словниках фіксується такий вибачальний вислів, як
будьте вибачні, у наш час мабуть рідко вживаний. “Несподівано господар запитав:
— Будьте вибачні за цікавість: ви діток маєте?” (М. Олійник).
— Будьте вибачні за цікавість: ви діток маєте?” (М. Олійник).
Вислів вибачте (вибач) запозичено українською мовою з
польської, де воно первісне означало “побачити, роздивитися, розпізнати”. Нове
значення розвинулось під впливом прзебацзиц “недобачити, пропустити”, звідки й
українське пробачити й перебачити, В українській мові з цим значенням воно
уживається з XVII ст. Часто можна почути у ситуації вибачення зворотну
форму вибачаюсь. Однак вибачаюсь не може бути рекомендований як вислів вибачення,
оскільки за своєю граматичною формою це слово означає дію, спрямовану на діючу
особу. Отже, вибачаюсь — “сам себе вибачаю”, тобто його використання
суперечить змісту самої етикетної ситуації, меті вживання висловів вибачення.
У західних областях України поширені вибачальні
вислови перепрошую, за перепрошенням, котрі є кальками з польських пшепрашам і
за пшепрошеніем. Василь Сімович у 30-х роках різко зазначав:
“...перепрошую”, слово, що від нього так і віє чимось чужим (для мого вуха
вульгарним: чомусь перепрошувати!). Це слово ніяк не хоче уступити місця чисто
українському народному: вибач, вибачай, вибачте, вибачайте (будь ласка), прошу
в вас вибачення”.
У розмовному мовленні вживаються як вибачальні вислови
даруйте (даруй), прошу дарувати, даруйте ласкаво, даруйте на слові: “Даруйте,
що звертаюсь до Вас з просьбою” (О. Кобилянська). Як вибачення за серйозну
провину, великий проступок уживається простіть (прости): “Прости мене, Федоре,
але я повинна втікати, втікати від твого обличчя, від твого голосу, від твоєї
справедливості й доброти” (П. Загребельний). У народі на цей вислів існує
відповідь: (хай, нехай) Бог (Господь, Мати Божа, Небо і т. ін.) прощає
(простить). Прости, простіть може вживатися при звертанні до кого-небудь у
значенні увічливого попередження про щось не зовсім приємне з погляду мовця:
“Тепер уже, простіть, яйця старіші, як кури” (М. Номис).
Особливе місце серед увічливих виразів належить
висловам привернення уваги. Як правило, вони використовуються у ситуації
вибачення, прохання, запрошення. В українській мові до них відносять такі мовні
одиниці: будь ласка; коли (як, якщо) буде (твоя, ваша і т. ін.) ласка; з
ласки вашої (твоєї); будь ласкавий; будь ласкав; будьте ласкаві; будьте
люб'язні. Характерною ознакою цих висловів є те, що сюди входять слова з
коренем ласк і люб. Іменник ласка означає доброзичливе, привітне ставлення до
кого-небудь; одне із значень прикметника ласкавий — те, що у ньому
“виявляється доброзичливість, привітність”. Синонімічним до попереднього є
прикметник люб'язний, вживаний зі значенням “уважний”, привітний до
кого-небудь”. Отже, ввічливими виразами ми засвідчуємо доброзичливе, привітне
ставлення до співрозмовника, що лежить в основі етикетного спілкування.
Вислови будь ласка, коли (як, якщо) твоя ласка використовуються
при чемному проханні, запрошуванні, в ситуації вибачення.
Форми множини будьте ласкаві, якщо ваша ласка, з ласки
вашої відомі в ситуації чемного звертання до старших з проханням і порівняно з
попереднім мають вищий ступінь увічливості, а отже, характерні для піднесеної
тональності спілкування. Приміром: “Будьте ласкаві, напишіть мені, як стоїть
справа з “Запомогою” (М. Коцюбинський). “На це я пристаю, — коли ваша
така ласка, — тихо промовив Улас” (І. Нечуй-Левицький). “То викличте
мені, з ласки вашої, Любов Олександрівну на хвилинку”
(Леся Українка). Особливою витонченістю вирізняється вислів будьте
люб'язні, поширений серед інтелігенції старшого покоління: “Будьте люб'язні,
сюди, Неоніло Григорівно” (В. Собко). Вислови привернення уваги є
чарівними словами, які роблять співрозмовника чуйним, прихильним,
доброзичливим.
Упродовж століть наш народ використовував дві основні
форми звертання: типову українську добродію і західнослов'янську пане, пані.
Добродію, добродійко — специфічно українське шанобливо ввічливе звертання
як до знайомого, так і до незнайомого. Внутрішня форма його прозора, не
викликає ніяких негативних асоціацій і не містить соціального змісту. В
“Історичному словнику українського язика” Є. Тимченка (К., 1930-1932) так
тлумачиться одне із його значень: “що діє добро, доброчинець”. Порівняймо зі
словами протилежного значення: злодій — спочатку означало “людина, яка
чинить будь-яке зло”1, лиходій — “той, хто чинить лихо, здатний чинити
лихо”2 Як етикетне звертання слово добродій фіксується в Словнику
Є. Тимченка з XVII ст. Поширене воно в цій функції бу-ло здебільшого
на Східній Україні. Звертання добродію (добродійко) вживалися самостійно і в
поєднанні з етикетними означеннями: шановний(-а), ласкавий(-а),
високошановний(-а), вельмишановний(-а), високоповажний(-а), та з іменем по
батькові. Уживаються добродій (добродійка) і як увічлива форма згадування про
відсутню людину. Наприклад: “Скажіть мені, добродію, хто це придумав границі
для людей?” (О. Маковей). “Сідаючи напроти Криленка, він поправив ремінь
свого саквояжа й сказав: — Я вам не заважаю, шановний добродію?”
(М. Хвильовий). “Вельмишановний добродію”, — писав
М. Коцюбинський до В.Гнатюка; “Високоповажна добродійко
Ольго Петрівна”, — до Олени Пчілки; “Зо мною йде в полонину
добродій Гармашій, дуже гарна людина”, — до Віри Коцюбинської. Думається,
шляхетне і дуже зручне звертання несправедливо викинуте з ужитку в нашій мові,
тож потрібна його реабілітація. Зрештою, ми є свідками, як воно владно і
природно повертається в наш мовленнєвий етикет.
Шанобливо ввічливі форми звертання пане, пані, панове
поширилися в українській мові під впливом польської, цим і пояснюється те, що
вживання їх переважає в західних областях України. Форму пане як офіційне
звертання до осіб привілейованих верств суспільства двотомний “Словник
староукраїнської мови XIV-XV ст.” (К., 1977-1978) фіксує з
XIX століття. Пізніше це слово узвичаїлося як увічлива форма згадування
або звертання до людей незалежно від соціального стану. Етикетні звертання пане
(пані, панове) можуть уживатися самостійно або в поєднанні з іменем, прізвищем,
назвою особи за фахом чи родом діяльності тощо: “Моє поважання панові
інженерові”, — відозвався Горобець” (О. Маковей). “Не забувайте, пане
Стефаник, за мене ніколи, хотя і мовчати буду” (О. Кобилянська). “Пані
Наталія Кобринська, не пам'ятаючи адреси Вашої, просила мене передати Вам її
“промову”...” (М. Коцюбинський).
При спілкуванні в піднесеній тональності, наприклад, у
листах, ці звертання вживалися з означенням шановний, вельмишановний,
високоповажний. Слід зазначити, що звертання пане, пані збереглось і донині у
повсякденному побутовому мовленні на Західній Україні (переважно у людей
старшого покоління, які дотримуються етикетних правил, засвоєних замолоду чи
змалку). Поширена в передвоєнній Галичині форма звертання пане добродію (пані
добродійко) становить собою кальку з польського pani dobrodzieju. Був час, коли
в українському інтелігентному середовищі вживалася форма пане товаришу (пані
товаришко): “Вельмишановна пані товаришко”, читаємо в листі Лесі Українки до
Н. К. Кибальчич. Так могли звертатися старші до молодших товаришів по
праці, професори до студентів і т. д. Західноукраїнський мовознавець
Василь Сімович вважав, що таке звертання слід зберегти в українській мові.
Існувало й звертання товаришу (товаришко). Узагалі ці слова вживалися в різних
значеннях: “людина, яка спільно з ким-небудь виконує якусь справу, бере участь
у якихось діях”, “людина, зв'язана з іншими спільною професією, місцем роботи,
навчанням”, “людина, зв'язана з ким-небудь дружбою, щирий друг, приятель”,
“людина, ідейно зв'язана з іншими людьми, яка разом з ними бере участь у
спільній справі, боротьбі” та ін. Як звертання воно з'явилося наприкінці
XIX — на початку XX ст. і використовувалось в інтелігентному середовищі
зі значенням “людина, зв'язана з ким-небудь дружбою”, та “людина, ідейно
зв'язана з іншими людьми”, етикетної функції тоді ще не виконувало. Приміром,
Михайло Драгоманов у листі до Івана Франка звертався: “Дорогий товаришу!”, Леся
Українка — до Н. К. Кибальчич: “Дорога товаришко!”, Ольга
Кобилянська до Василя Стефаника: “Добрий товаришу мій!”.
Згодом це звертання починає вживатися для вираження
взаємоповаги й підкреслення соціальної рівності в робітничому середовищі. У
радянський час слово товариш набуло нових значень: “про людину нового
соціалістичного суспільства, про радянську людину”, “уживається перед прізвищем
людини для підкреслення приналежності її до свого радянського чи партійного
середовища”, “перед прізвищем, іменем, званням і т. ін. чи без згадування
прізвища, імені, звання, а також у звертанні”. Воно, витіснивши існуючі до
цього ввічливі форми звертань, спробувало їх замінити, однак виконувати
етикетну функцію в повному обсязі виявилось неспроможне. Крім того, згадуване
звертання має чітко виражений офіційний відтінок, а отже, не придатне для
використання в повсякденно-побутовій сфері. Разом із тим, приєднуємось до думки
В. Сімовича, за якою “нема причини його викидати”. Йдеться лише про те, що
слід розділити сферу вживання цього слова з іншими, котрі бездумно були
вилучені з нашого етикету. До такої думки приходять, зрештою, і мовознавці.
“Очевидно, в нинішніх умовах треба допустити варіантні форми, тобто поряд із
звичними для багатьох висловами типу Галино Петрівно, Андрію Івановичу, варто
відновити несправедливо забуті зовнішні форми: пане Андрію, пані Галю (і, може,
навіть панно Віро, панно Марусю), а в офіційних ситуаціях — пане Орлевич,
пані Зарицька”. Власне, так диктує саме життя. Народ,
не чекаючи рекомендацій, уже повертається до давніх
традицій, в тому числі й мовно-етикетних.
І коли, нарешті, в своєму невпинному бігу до
винародовлення, до моральної деградації, до фізичної погибелі ми зупинилися,
озирнулись назад, то вжахнулися побаченому, зрозуміли, чого позбулись. Не
просто застарілих, як самим здавалося, слів, для яких у нашій
заідеологізованій, заполітизованій мовній свідомості більше не було місця.
Позбулися одвічних морально-етичних засад, що лежали в основі спілкування
українського народу: доброзичливості, любові, лагідності, привітності, шаноби,
ґречності. Чеснот, якими віддавна славився український народ і які відразу
впадали у вічі чужоземним дипломатам і мандрівникам, котрим доводилось бувати у
нашім краю. Так, датський посол Юлій Юст, що у 1709-1712 pp. відвідував
Росію, а в 1711 р. їхав через Україну, писав у спогадах: “Місцеві мешканці
(Королевця), як і взагалі все населення Козацької України, відзначаються
великою ввічливістю і охайністю, вдягаються чисто й чисто утримують доми”.
А Джозеф Маршаль про Україну 1769-1770 pp. згадував: “Сучасне
українське покоління — це моральний і добре вихований нарід”. Особливо
відзначили чужоземці внутрішню вишуканість українських жінок. “Найбільше
ласкавості в словах і жестах знайдеш на Русі (так звалася тоді Україна. —
М. Б.), спеціально у жінок, до чого спричиняється також русинська мова,
вимова котрої не така тверда, як польська”, — писав у своєму щоденнику
голландець У. Вердуль, подорожуючи Польщею й Україною у 1670-1672 pp.
Визначальними етнопсихологічними особливостями
українського етикету є передусім доброта, сердечність, простота, щирість і
ніжність. На мовному рівні це виявляється в тому, що: 1) стрижневим словом
багатьох висловів українського мовленнєвого етикету є слова з коренем добр-
здоров-: добридень, добривечір, добрий ранок, добридосвіток, на все добре,
добродію; здоров був, здорові були, доброго здоров'я, дай Боже здоров'я,
здрастуй(-те) та ін.; 2) наявна велика кількість слів-звертань із
пестливими суфіксами: голубонько, соколику, матінко, матусю, таточку, дідусю,
бабусю, бабуню, бабцю, сестричко, братику та ін.; у багатьох етикетних висловах
виступає слово із коренем ласк-: будь ласка (будьте ласкаві), ласкаво прошу, з
ласки вашої та ін.; 3) існує багато висловів, які первинною своєю
семантикою виражають доброзичливість: будьте щасливі, Боже поможи, дай Боже
щастя та ін.; 4) відсутні інвективи (непристойні, грубі лайки).
На жаль, за декілька десятиліть відбулися певні зміни
в мовній свідомості й моралі нашого народу в цьому плані. Бездумно перейнявши
брутальні мовні витвори, привнесені чужою “культурою”, українці, вже не
задумуючись, оскверняють мову і душу найнеприс-тойнішими у світі інвективами,
побудованими на сексуальній основі. Настав час виполювати бур'яни на нашому
мовному полі і культивувати добірне зерно, яке зберігалось у народних
скарбницях, щоб проросталс воно прекрасним цвітом високої духовності.