Ідея соборності України:
творчість Тараса Шевченка;
народ, суспільство, держава,
родина. Минуле, сучасне, майбутнє.
І
За свою багатовікову історію
український народ, обороняючи власні кордони, свободу і гідність, ніколи не
спокушався на чужі землі, не прагнув підкорити інших, не нав’язував їм своєї
волі. Він завжди жадав миру, злагоди й братерства. Це кредо втілив у своєму
«Єритику» безсмертний Кобзар, що бачив Україну як велике об'єднання слов’ян,
федерацію окремих незалежних республік із столицею у Києві:
Щоб усі слов’яни стали
Добрими братами,
Справді,
Україна сьогодні перебуває на дуже важкому етапі свого державотворення, і
внутрішні ідейні розбіжності – це, напевно, її головна проблема. Одна частина
українців сповідує культурні цінності Заходу, друга воліє рівнятися на Схід,
третя хоче повернутися до комуністичних ідеалів, четверта підтримує
націоналістичні ідеї. На мою думку, такі труднощі є наслідком вимушеної
роз’єднаності українських земель протягом їх тривалого перебування під владою,
а відтак і політичним та культурним впливом різних держав.
Небагато
було в України можливостей об’єднати всі свої етнічні землі в одну державу: в
середині XVII століття, за часів Б.Хмельницького, та в 20-х роках минулого століття,
коли 22 січня 1919 року було зроблено спробу об'єднати Українську Народну
Республіку та Західноукраїнську Народну Республіку. На жаль, ці можливості так
і не були реалізовані: об'єднання були нетривалими, а українські землі знову
опинилися під владою інших держав.
ІІ
Шевченко – це народ,
І як народ, він буде вічно жити!
(Є.Даламан)
Тарас
Григорович Шевченко… Без його імені не можна уявити нашої літератури, нашої
культури, нашої країни. У своїй творчості він оспівував людей простих,
гноблених, які незважаючи на життєві перешкоди, не втрачали власної гідності.
Наш великий Кобзар був співцем свого народу і не міг творити і думати інакше.
Він – символ усієї української нації, її плоті і духу, син і рідний брат нашого
безталанного народу. Ідеями свободи і єдності пронизані усі твори геніального
поета. Він любив Україну і свій народ безмежно, і його заклик – «свою Україну
любіть» - вирвався з самого серця, як найзаповітніше слово. Але ця любов не
була сліпою, і він міг гнівно закинути відступникам-землякам:
Славних прадідів великих
Правнуки погані!
Він міг із відчаєм вдарити у
дзвони Слова:
О люди! Люди небораки!
Нащо здалися вам царі?
Нащо здалися вам псарі?
Ви ж таки люди, не собаки!....
Одним із найглибших у світовій ліриці виявів любові
до рідного краю справедливо вважається поезія «Мені однаково» із трагічним,
наболілим потрясаючим закінченням:
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її окраденую збудять…
Ох, не однаково мені.
Немов
пророк, він передбачав, що неорганізований народний протест, не виявлений до
кінця народний гнів збереться над Російською імперією, як грандіозна хмара. Він
попереджав панів:
Схаменіться! Будьте люди,
Бо лихо вам буде!
Розругаються незабаром
Заковані люди, настане суд
заговорять і Дніпро, і гори!
І потече сторіками кров
у синє море дітей ваших…
Нарешті,
він вірив сам і переконливо примушував повірити інших, що лише скасувати ярмо
пригнічення і злившись в одну сім'ю,
… на оновленій землі
Врага не буде супостата.
А буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі.
Ці
рядки стали уособленням споконвічної мрії українців, які, мені здається, вже
народжувалися з почуттям гідного самоусвідомлення, прагнення до свободи й
незалежності, до національної єдності.
Шевченко
прекрасно усвідомлював свою роль як воістину народного поета, як речника свого
народу:
Возвеличу малих отих рабів німих,
Я на сторожу коло їх поставлю
слово.
Т.Г.Шевченку була властива
свідомість покликання свого: свого права говорити від імені народу, свого
творчого обов’язку перед народом. Життя Кобзаря можна вважати справжнім
подвигом, бо він віддав свої сили, щоб врятувати український народ, культуру та
відкрив перед нами шлях у майбутнє. Я все більше переконуюсь, що поезія Кобзаря
– то одкровення, які він висловив на адресу минулих, сучасних і прийдешніх
поколінь українців. І не одне покоління звіряє свої життя іменем і творчістю
Кобзаря. Коли я прочитала рядки Л.Костенко «Кобзареві», зрозуміла, як близькі
мені слова, якими поетеса звертається до нашого героя:
Кобзарю!
Знов
до тебе я
приходжу,
Бо ти для мене
– совість і закон….
Кобзарю,
знаєш, нелегка
епоха,
оцей двадцятий
невгамовний вік.
Завихрень –
безліч.
Тише –
анітрохи…
Прости, що я
дрібницями тривожу
Твій вічний,
твій глибокий сон…
Т.Г.Шевченко – це вічний вогонь,
що ніколи не згасне в серцях народу. Творчість його – це святиня, якою дорожить
і гордиться український народ. Завжди берегти у своєму серці той вогник любові
до Вітчизни, який запалив поет своїми безсмертними творами.
ІІІ
………………….................................................................................
Робота учениці Селидівської
гімназії Косолап Ольги